Поиск
Вход на сайт
Комментарии
-
Не последний герой Константиновки
31.03.2017 19:27Абсолютно согласен с предыдущим комментатором. Написано безумно интересно и информативно, знаете, как ... -
Выставка "Новогоднее сияние" 2015/16
21.12.2015 22:25Замечательная идея - организовывать праздничные выставки для горожан, а еще прекрасная возможность ... -
Освобождение Константиновки 6 сентября 1943 г.
28.05.2015 07:38Здравствуйте, уважаемые жители Константиновки! С огромным интересом прочитала статью об освобождении ... -
Освобождение Константиновки 6 сентября 1943 г.
08.05.2015 06:12Это самое полное исследование освобождения города Константиновки, которое я читал. Очень интересно! -
Школа ФЗО бутылочного завода
21.04.2015 18:11Сейчас это здание, скорее всего, заброшено. -
Авторская выставка "Волшебная нить"
20.02.2015 12:20Надо обязательно посмотреть! А автор будет присутствовать на показе коллекции? Хотелось бы познакомиться ... -
Заповедные места
31.07.2014 06:14«Дружковские окаменевшие деревья» - хотелось бы совершить туда прогулку. Скажите, как можно проехать ... -
Прогулки по Кривому Торцу: Прошлое и настоящее
25.05.2014 15:47Интереснейшая статья!!! Спасибо огромное! -
Воспоминания военнопленного
16.05.2014 06:14Очень понравилось! Прочёл всё -
Не последний герой Константиновки
05.05.2014 17:50Очень интересная статья! Приятно и неожиданно то, что в Константиновке есть специалисты по истории ...
Відомі костянтинівці - Олекса Тихий
До 30-річчя Незалежності України
 Відомі костянтинівці - Олексій Іванович Тихий (27.01.1927 - 06.05.1984)
Педагог, мовознавець, правозахисник, дисидент, один з засновників Української Гельсінської групи.
 Виступав на захист української мови.Народився на хуторі Іжевка Костянтинівського району, нині село Іжевка Костянтинівської міської територіальної громади Краматорського району Донецької обл., Україна
Закінчив філософський факультет МДУ ім. Ломоносова, викладав у декількох школах Донецької і Запорозької областей. Визнавав тільки мирні способи донесення владі своїх поглядів.
18 квітня 1957 на основі ст. 54-10 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «за антирадянську агітацію і пропаганду» і «наклеп на КПРС і радянську дійсність» засуджений судом на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Приводом для засудження послугував лист до Верховної Ради УРСР і стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських військ до Угорщини і критикував радянську виборчу систему.
У 1972 р. надсилав статтю в газету «Радянська Донеччина», лист «Думки про рідний донецький край» голові Президії Верховної Ради УРСР С. Грушецькому.
В листопаді 1976 р. у числі десяти ввійшов до Української групи сприяння виконанню гельсінських угод, підписавши її Декларацію і Меморандум.
В лютому 1977 року був заарештований. Виїзний суд над Миколою Руденко і Олексою Тихим відбувся влітку в Дружківці.
Тихого Олексія Івановича по частині 2-й ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда» засудили до позбавлення волі на десять років з наступним засланням на п’ять років – з відбуванням покарання в виправно-трудовій колонії особливого режиму та визнали особливо небезпечним рецидивістом.
Помер в тюремній лікарні.
19 листопада 1989 року прах Олекси Тихого перепохований на Байховому цвинтарі в Києві поруч з прахом Василя Стуса і Юрія Литвина.
|
Відомі костянтинівці - Василь Суярко
 До 30-річчя Незалежності УкраїниВідомі костянтинівці - Василь Григорович Суярко
Український геолог, доктор геолого - мінералогічних наук, професор, академік Академії наук Вищої
школи України та Української нафтогазової академії. Громадсько-політичний діяч. Член Донецького відділення Наукового Товариства імені Шевченко. Лауреат премії імені В. Н. Каразіна. Народився 25 травня 1949 року у м. Костянтинівка, Донецька область.
У 1967 році почав навчання у Дніпропетровському гірничому університеті. У 1973 р. закінчив геолого-географічний факультет Ростовського державного університету.
У березні 1990 року разом з відомими представниками української інтелігенції підписав опублікований в газеті «Літературна Україна» «Маніфест Демократичної партії України».
Суярко Василь Григорович є автором понад 150 наукових праць включно з 9 монографіями та 8 підручниками та навчальними посібниками. Учасник проекту «Українська гірнича енциклопедія» (2004-2013рр.).
Має талант художника – його пензлю належать понад 40 пейзажів і жанрових картин.
Бажаємо Василю Григоровичу міцного здоров`я та творчого натхнення!
|
Відомі костянтинівці - Польовий Ренат Петрович
До 30-річчя Незалежності України
Український письменник і краєзнавець, інженер-винахідник, колишній політв'язень, член Української
Гельсінської Групи. Мешкав у Костянтинівці з серпня 1953 року по вересень 1972 року. Працював скловаром на заводі скловиробів. Закінчив вечірній технікум та вечірній інститут за фахом інженера-механіка, працював конструктором, механіком, технологом. Розробив і впровадив кілька високоефективних винаходів із технології виробництва скляного волокна. Працюючи на заводі, зазнавав критики начальства за вживання української мови.
За своє життя Ренат Польовий здійснив 93 винаходи, написав 72 технічні статті у галузі виробництва скляних волокон. Його винаходи впроваджували в багатьох розвинених країнах світу.
Отримуючи чималі кошти за раціоналізаторсько-винахідницьку діяльність, Ренат Польовий щедро жертвував їх на охорону пам'яток української архітектури.
За свій кошт видав багато книжок, зокрема і роман Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», автор книжок «Моя боротьба. Спогади», «Кубанська Україна» і «Кобзарі в моєму житті».
Багатолітній учасник хору «Гомін». Герой посмертної книжки «Тиха війна Рената Польового», упорядник донеччанин Роман Коваль.
|
До 30-річчя Незалежності України - відомі костянтинівці
 До 30-річчя Незалежності УкраїниВідомі костянтинівці - Юрій Валентинович Каверін - Ряст
Поет, журналіст, перекладач, член Національної Спілки Письменників України з 2004 року. Поетична
творчість Юрія Ряста була відзначена літературною премією НСПУ «Благовіст». Народився 18 лютого 1945 року на хуторі Неліпівка Костянтинівського району, нині Іванопільський старостинський округ Костянтинівської територіальної громади, Донецької області, Україна.
З 1978 року, після закінчення філологічного факультету Донецького державного університету, вчителював на Донеччині. Два роки викладав українську мову і літературу в Артемівському СПТУ № 7. Потім переїхав на Київщину. Працював викладачем, журналістом у всеукраїнській газеті «Сільський час», в Музеї народної архітектури та побуту України. Тривалий час працював журналістом і редактором у засобах масової інформації та видавництвах України. Упродовж багатьох років був одним з найактивніших студійців літературного об’єднання «Радосинь».
Ряст - літературне псевдо Юрія. Він є автором поетичних книжок: «Мати і сонях», «Многії літа», «Яворовий дощик», «Курай»; перекладів книжок А. Білецького «Міфи Далекого Сходу», М. Алекберлі «Хотинська війна» (1621 р.)» (у співавторстві), Е. Асанової «Я навчаюся читати» (поетична абетка кримськотатарською і українською мовами).
Помер у Києві 17.09.2014
|
Таємниці України для тебе
КЗК «Костянтинівський міський краєзнавчий музей» взяв участь у міжнародному культурно-соціальному проєкті Всеукраїнському конкурсі «Таємниці України для тебе». |
Ім’я на граніті
 Братська могила радянських воїнів Південно-Західного фронту. Місце розташування: вул. Незалежності, 254, сквер ім. Т.Г.Шевченка У сквері ім. Т.Г. Шевченка встановлений пам’ятник воїнам 135-ї та 39-ї танкових бригад, які загинули 1943 року у боях за визволення міста Костянтинівка від нацистських загарбників. 135-та ТБ була сформована з 13 березня по 16 липня 1942 року, 39-та ТБ сформована у січні 1942 року. На час боїв у 1943 році командиром 135-ї ТБ був підполковник Безнощенко Михайло Захарович, командиром 39-ї ТБ – підполковник Беспалов Степан Іванович.
Бої за визволення Костянтинівки велись 05 вересня 1943 року. 135-та ТБ вперше у своїй історії вела бої у нічних умовах. Наказом Верховного Головнокомандуючого 08.09.1943 року 135-їй ТБ, яка відзначилась у боях за наше місто, було присвоєно найменування «Костянтинівська».
Для увічнення пам’яті загиблих танкістів при визволенні Костянтинівки і інших міст Донбасу у 1954 році на постаменті встановили бойовий танк Т-70, один з таких, що першими увійшли до міста у вересні 1943 року.
У 1981 році пам’ятник був реконструйований. На могилах перед постаментом укладені сім гранітних плит з прізвищами танкістів, що загинули у тих боях:
• Гвардии майор Акопов П. П. (1908 – 1943 гг.) – 135 ТБ
• Старшина Лесняк А. П. (1918 – 1943 гг.) - 39 ТБ
• Рядовой Полтавец Н. Ф. (1908 – 1943 гг.) - 135 ТБ
• Майор Лукьяненко М. Г. (1909 – 1943 гг.); - 135 ТБ
• Полковник Демещенко А. Д. (1908 – 1943 гг.) - 39 ТБ
• Капитан, трижды орденоносец Патрушев П. Ф. (1916 – 1943 гг.) - 135 ТБ
• Старший сержант Наумов В. С. (1913 – 1943 гг.). - 135 ТБ
Біля монументу росте береза, яку посадив генерал-майор танкових військ Безнощенко М.З. у 1975 році, коли приїжджав до Костянтинівки на святкування 30-річчя з Дня Перемоги.
|
Музейні історії: Ретро-меблі – Буфет
 На початку XVIII ст. реформи Петра І сприяли тому, що у побуті з’являється все більше нових елементів домашньої обстановки. Разом з ними ввійшли в ужиток іноземні слова, якими називались ці предмети меблів: трюмо, комод, етажерка. Набули популярності і зручні шафи для посуду, які італійці називали «буфетті», а французи «бюффе». Слід замітити, що саме слово «буфет» було запозичене французами з середньовічної латини і протягом віків набуло декілька значень.
Наприклад, у Франції буфетом називали особливу шафу, в якій зберігався цінний фарфоровий та срібний посуд. Саме тому буфети мали декілька відділень з дверцятами і замками.
Меблі стали такими затребуваними, що для них відводили спеціальну кімнату – буфетну. Пізніше так стали називати невеликий заклад, де можна було нашвидку перекусити.
Згодом буфети набули такого вигляду, який зберегли до сьогодення і який виявився виключно раціональним. Це багатофункціональні меблі, що складаються з двох шаф - нижньої тумби з розпашними глухими дверцятами, висувними ящиками і верхньої шафи зі скляними або дзеркальними дверцятами, проміжок між шафами слугував стільницею і використовувався для викладки страв і їх сервіровки перед подачею на стіл.
Саме такий буфет прикрашає експозицію музею. Його виготував у 1954 році робітник заводу «Автоскло» Шинков Олександр для своєї родини. Потім буфет перейшов до Казначеєвої Н.Ф., яка у 1990 році передала його до музею. Красиві дрібнички, розставлені на полицях, привносять у приміщення комфорт, тепло, затишок і відтворюють інтер’єр кімнати сер. 50-х років минулого століття.
|
до Шевченківськіх днів
 В музеї зберігається збірка творів Т.Г. Шевченка, яка вийшла у 1914 р. під редакцією Д. Дорошенка. Книга була надрукована у  Катеринославі видавництвом Ротенберга у типографії Ісаака Когана до століття з дня народження Кобзаря. Цінність книги полягає в тому, що в ній зібрані всі твори Великого українця, в книзі надрукована повна біографія Кобзаря, і до творів надано 50 чорно-білих ілюстрацій, художника Смирнова Б.
|
до Дня добровольця
Краєзнавчий музей продовжує цикл публікацій «Друзі музею». Сьогодні ми познайомимо Вас з Поляковим Андрієм Володимировичем.
Народився у Дніпропетровську, де закінчив середню школу та навчався у ДХТІ, нині - Український державний хіміко-технологічний університет. В 2007 році переїхав до Донецька.
Під час Революції Гідності, у січні 2014, на Київському Майдані охороняв лікарів та пацієнтів шпиталю, роботу якого було організовано волонтерами на базі неурядової організації. В березні 2014 Андрій Володимирович брав участь у останньому проукраїнському мітингу на вул. Артема (м. Донецьк), прикривав відхід учасників.
 У травні 2014 вирішив стати добровольцем і обрав батальйон «Донбас», який на той час дислокувався у Дніпропетровській області. 01.07.2014 року, в складі Першої штурмової роти ОБСП «Донбас», Андрій виїхав до м. Ізюм, де на той час знаходився штаб АТО.
Перший бойовий виїзд Андрія Полякова (позивний «Поляк») відбувся 03.07.2014 року в місто Миколаївка Слов’янського району. Далі були Слов’янськ, Бахмут, Попасна, Лисичанськ, Грабське, Іловайськ та інші.
24 липня 2014 року в Лисичанську його взвод підіймав Український прапор над будівлею міськвиконкому. А 10 серпня був здійснений пробний штурм - розвідка боєм міста Іловайськ. В штурмову групу входили добровольчі батальйони «Донбас», «Азов», «Шахтарськ», «ПС» та 1 БМП Збройних Сил України. В цьому бою загинуло 12 бійців.
Ось що розповів Андрій Володимирович: «Так сталося, що я не був в «зеленому коридорі»... Я був стрільцем-санітаром, саме так - спочатку стрілок, потім санітар. У мій функціонал, крім усього, входило надання першої допомоги та евакуація поранених.
Ми увійшли в місто 18 серпня. Перші втрати були вже 19-го. Потім 20-го, рано вранці, школу в якій ми дислокувалися, незважаючи на те, що в підвалі знаходилися місцеві: люди похилого віку, жінки і діти, накрили міномети. 300-их додалося. Імпровізований шпиталь - шкільна майстерня був заповнений. Командування прийняло рішення евакуювати 300-их і 200-их до Курахова. Я, як санітар, брав участь в евакуації. Завантаживши 300-их в кілька джипів, а 200-их в броньований «Урал», наша невелика колона рушила. Летіли на шаленій швидкості. Менше ніж за годину були у лікарні Курахова. Перевантаживши поранених у 3 «швидкі» ми поїхали на вертолітний майданчик, який перебував кілометрах в 20-25 від міста. Після перевірки повітряного коридору, на безпеку, двома бортами ми вилетіли на Дніпро. На військовому аеродромі Дніпра нас вже чекали «швидкі». Далі Мечникова... поранені, лікарі, волонтери…
Повернувшись на базу в Курахове, я збирався першою ж машиною виїхати на Іловайськ. Але на той час кільце оточення зачинилося і потрапити до міста було неможливо.
Коли мене запитують, що найважче на війні, я відповідаю - Чекати. Чекати на інформацію. Чекати на зв’язок. Чекати не маючи можливості щось змінити. Просто чекати»
Після подій в Іловайську Андрій Володимирович збирав інформацію щодо загиблих, допомагав пораненим і полоненим, родинам загиблих бійців. Після лікування та реабілітації продовжив службу. В березні 2015 із за раптового погіршення стану здоров’я був відправлений на лікування до шпиталю. Був прооперований, отримав групу інвалідності і більше не брав участь у бойових діях.
Сьогодні Андрій Поляков – засновник і Голова ГО «ВПО УБД «Справедливість» в Донецькій області», один із засновників Громадської Організації «Захисники Донеччини». Один з напрямів діяльності ГО «Справедливість» - патріотичне виховання молоді. В рамках цього напрямку Андрій Володимирович організовував і проводив фотовиставки, покази фільмів та інші культурно-патріотичні заходи.
Андрій Поляков спільно з ГО «Костянтинівський Центр Учасників Бойових Дій та Волонтерів АТО» тривалий час співпрацюють з Костянтинівським міським краєзнавчим музеєм. Так у жовтні 2017 року надали допомогу в організації фотовиставки Вікторії Ясинської «Портрет солдата». 23 січня 2020 відбулась презентація документальної фотовиставки «Іловайськ 2014».
У 2018 році, спільно з волонтерами, вихідцями з України, в Мадриді були організовані благодійні кінопокази художнього фільму «Війна химер» (автори Анастасія і Марія Сторожицькі). Кошти від показу фільму передали родині загиблого в Іловайську бійця. Також Андрій Володимирович співпрацює з батальйоном НГУ «Донбас», надає різноманітну допомогу волонтерам та волонтерським організаціям, родинам загиблих військовослужбовців та добровольців.
Андрій Поляков, не зважаючи на бойовий досвід, не вважає себе героєм: «Герої залишилися у полях. Ми лише свідки героїзму і наш обов’язок зробити все, щоб їх пам’ятали».
|
До 115 річниці з дня народження костянтинівського письменника Василя Гайворонського
 Василь Андрійович Гайворонський - український письменник, творчість якого почалася на початку 20-х років ХХ ст., член літературної спілки «Забой», «Всеукраїнської спілки пролетарських письменників» та Об’єднання українських письменників «Слово». Народився 14 січня 1906 року у селищі Костянтинівка Бахмутського повіту
 Катеринославської губернії. Батько Андрій Іванович Гайворонський, на фото праворуч, працював на пляшковому заводі машиністом парової машини, яка рухала верстати і давала електрику, про що свідчить фото яке зберігається у краєзнавчому музеї. Мати виховувала дванадцятеро дітей. Грамоті Василя навчав батьків приятель - дядька Федір Китаєв, який за рік навчив малого Василя вільно читати й писати. Василю дуже хотілось ходити до школи. Але туди приймали з восьми років. І мати вдалась до хитрощів - надала метрику сестриного сина, який був на три роки старший. Шість місяців Василь навчався під чужим ім’ям доки не викрився обман. Зрештою учителька Олімпіада Єпіфанівна дозволила Василеві вчитись далі, уже під моїм справжнім прізвищем. І із найстаршого за віком Павла Черненка він перетворився на наймолодшого учня в школі Василя Гайворонського.
Подробнее: До 115 річниці з дня народження костянтинівського письменника Василя Гайворонського |
Музейні історії: Новорічні листівки
 Вітальна листівка – маленький, але важливий елемент будь-якого свята або  події, адже саме вона створює урочисту атмосферу і навіть через багато років нагадає нам про давно забутий святковий день. У 2011 році мешканка Костянтинівки Букіна Ірина Сергіївна подарувала музею колекцію листівок, яку довгі роки збирала її бабуся Халеєва Тамара Василівна. Колекція налічує близько 2000 тис. радянських вітальних листівок періоду 50-90-х років ХХ ст.
Сьогодні ми розповімо про чорно-білі фото-листівки з колекції з вітанням до новорічних та різдвяних свят. Найстарішій листівці понад 70 років, датована вона сороковими роками ХХ ст.
У 50-х роках ентузіасти фотохудожники, копіюючи зображення щасливих файно одягнених дітей з листівок початку ХХ ст., створювали власні фото-листівки та ретушували їх кольоровими фарбами.
Наприкінці 50-х початку 60-х масово такі листівки виготовляли на «Госфотокомбинате «Ленфотохудожник» і «Фотоотдел Изд. «Молот» г. Ростов-н-Д».
 На лицевому боці були фотоколажі з фотографіями дітей з реального життя на  фоні намальованих ялинок, фото куточків природи – засніжених ялинок та головних подій країни – запуск у відкритий космос штучного супутника. Одночасно типографії «Советский художник», «Изогиз», друкарські фабрики «Гознака» налагодили випуск художніх новорічних листівок з зображенням крупним планом усміхнених облич дітей з рум’яними щічками та фрагментами новорічних забав - ліплення сніговика, катання на санчатах, прикрашання ялики тощо.
Ретрофотолистівки 50-х та художні листівки 60-х років стануть яскравим доповненням до традиційної новорічної виставки ялинкових прикрас «Новорічне сяйво», відкриття якої планується до Дня Святого Миколая.
|
до 150-річчя Костянтинівки
|
"В пам'ять про захисників України: Пономарьов Олександр Олександрович"
 Олександр Пономарьов народився 23 квітня 1974 року в Костянтинівці. Навчався в середній загальноосвітній школі №16. Професійну освіту отримав у Горлівському автотранспортному технікумі. В 1993-1994 роках проходив службу в Збройних Силах України. Військову службу в ЗСУ закінчив у званні гвардії сержанта.
Працював в різних структурах: Костянтинівському міському відділі внутрішніх справ, на заводі Скловиробів, в охоронних структурах міста. Захоплювався спортивними іграми, екстремальним туризмом.
З березня 2015 року мобілізований до лав ЗСУ, працював у військкоматі. З травня 2016 р. добровольцем пішов захищати Україну. Воював на передовій на Світлодарській дузі. Служив в 54-й окремій механізованій бригаді командиром взводу. В кінці серпня попав під обстріл, отримав осколкове поранення. Помер 26.09.2016 року від отриманих ран у Харківському шпиталі. Похований на цвинтарі Першотравневого посьолка. У Олександра залишилась дружина, дві дочки, рідний брат.
6 грудня 2016 р. до Дня Збройних Сил України на будівлі ЗШ №16, де навчався Олександр, була встановлена меморіальна дошка.
У квітні 2017 р. Указом Президента України від 10.03.2017 р. за № 58/2017 нагороджений Орденом «За мужність» Ш ступеня посмертно.
|
"В пам'ять про захисників України: Костін Андрій Андрійович"
 Андрій Костін народився 12 серпня 1997 року. Навчався в школі №15, закінчив Костянтинівський професійний ліцей. Він був звичайною людиною, любив життя, мріяв, мав багато планів. Але коли настав вирішальний для країни момент, він віддав своє життя заради мирного неба для кожного з нас. Він став військовослужбовцем, солдатом, стрільцем-зенітником 54-ї Окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, що базується у місті Бахмут.
Андрій загинув 18 березня 2017 року від кульового поранення під час несення служби у селищі Відродження Бахмутського району. Похований на Сантуринівському цвинтарі.
Важкі часи дають нашій країні достойних людей, яких ми не помічаємо у повсякденному житті. Тож варто пам’ятати, що героями на народжуються, а стають завдяки своїм вчинкам.
54 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України, в якій служив Андрій, у травні 2020 року Указом Президента України присвоєне почесне "імені гетьмана Івана Мазепи" та надалі іменувати її - 54 окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи Сухопутних військ Збройних Сил України
|
Історія гербу Костянтинівки
У 1981 році Костянтинівка ввійшла в число міст зі стотисячним населенням, тому виникла необхідність мати свою символіку – герб міста.
 Перший герб був розроблений робочим пляшкового заводу Борисом Петровичем Рубаном і затверджений рішенням міськвиконкому 18 листопада 1981 року. На гербі були стилізовано зображені основні галузі промисловості міста.Історична ситуація, що змінилась після отримання Україною
 незалежності, вимагала нової офіціальної символіки міста. Другий герб розробив Микола Стародубцев герольдмейстер, член Королівського геральдичного товариства Шотландії і правління Українського геральдичного товариства. Центральним елементом нового гербу стало символічне зображення фонтану, кришталеві чаші якого були виготовлені костянтинівськими майстрами для Всесвітньої виставки 1939 року в Нью-Йорку. Герб був затверджений рішенням міськвиконкому 15 грудня 2000 року.
|
